Роздуми 9 травня 2012 року.

Мій батько не повернувся з війни, пропав без вісті. Мої звернення до архівів нічого не дали, навіть не підтвердили маминих розповідей. Випадково натрапив на сайт 44 гірськострілецької дивізії, де знайшов прізвище батька. З свідчень однополчан та вояків дивізії дізнався, в яких подіях брав участь батько під час приєднання до СРСР західних частин України та Білорусії, в яких умовах отримав поранення у фінській війні та як відступав від Закарпаття до Умані, де згинув без сліду 25 гірськострілецький полк разом з батьком.

Коли встановили державне Свято Перемоги, у мене питань не виникало. Пізніше я бачив людей, готових товкти пику іншому за неповагу до Сталіна. Свого часу і я не розумів, як можна виставляти Леніна нелюдським фанатиком. Інформація з різних джерел примусила запрацювати мій мозок в цьому напрямку, навчила  оцінювати  не лише те, що бажають сказати, а й те, для чого це говорять. Бидлом бути я не захотів.

Пана Резуна можна зневажати як зрадника, не сприймати єхидно-повчальний стиль його творів, але в професіоналізмі розвідника йому не відмовиш. Інформацію він вміє добувати і переконливо доводити, чого не скажеш про багатьох офіційних істориків, які складають підручники для школярів.

Я опрацював цю та іншу інформацію після 50 років, коли вирішив отримати вищу освіту. Мій патріотизм відсік владу від народу, держави. А як бути учням? Для них перемогу вождя комуністичної партії імперії Радянського Союзу над фюрером націонал-соціалістичної партії імперії Німеччини в боротьбі за світове панування  назвали Перемогою народу одної держави над ідеологією іншої держави. Це нагадує про  поєднання часу і простору у вислові армійського старшини: копати від забору до обіду. Перемога – це тимчасове свято сильнішого суперника, а якщо переможений народ живе краще за народ-переможець, то навіщо це словоблуддя? Діти не дурні, їх батьки їдуть на заробітки до переможених. Дітей силою не заставити вчитись, особливо тоді, коли шкільна програма для них важка. А вчити їх бути гідними батьками не завжди  є кому.

В одному з виступів я почув, що після 1945 року ми жили мирно. В Харкові, куди ми в 1964 р возили танки на капремонт, я чув розповіді про те, в якому стані танки поступали після подій 1956 року в Угорщині. Багато з моїх однополчан були в Чехословаччині 1968 року, “виконували інтернаціональний обов’язок” в Афганістані та інших державах. За чарчиною їх розповіді не такі, як ура-патріотичні офіційні. Вони дуже схожі на ті, що я прочитав на сайті дивізії, де служив батько. Примушувати силою інших – це ідеологія мирного життя?

Переможець завжди правий?