КОНСТИТУАНТА –

Французькою constituant – установча, буквально – що встановлює, частина назви Assemblee nationale constituante – Національні Установчі збори.

У різних країнах Конституанта має різні назви – установчі збори (установчий сойм, скупщина), національні, народні, конституційні збори (конституційна асамблея, конгрес, конвент) і т. п.

КОНСТИТУАНТА – всенародний вищий колегіальний тимчасовий представницький орган, спеціально утворюваний для розробки і прийняття конституції держави.

Перші Конституанти були утворені в США та Франції. Перші у світі конституції – основоположні закони – були прийняті саме установчими зборами ще у ХVІІІ ст.

В історичній ретроспективі прийняття основного закону спеціально обраною Конституантою, здебільшого, відбувалося після та в результаті якихось надзвичайних подій, війн і революцій, системних політичних криз (США- 1776, 1787; Франція- 1789, 1792, 1848, 1871, 1945; Німеччина- 1848; Бразилія- 1988; Колумбія- 1991; Камбоджа- 1993), після руйнацій імперій (Австрія- 1918; Росія- 1918; Німеччина- 1919; Туреччина- 1922), здобуття політичної незалежності (Бельгія- 1831; Польща- 1919, Латвія- 1919, Литва- 1920; Чехія- 1920; Грузія- 1921; Індія- 1950, Естонія- 1992), падіння тоталітарних режимів (Італія- 1947, Португалія- 1976, Болгарія- 1991, Румунія- 1992, Південна-Африканська Республіка- 1996). Іншими словами, реалізована Конституанта завжди знаменувала собою системні зміни в житті суспільства та устрої держави.

Ідея Конституанти не оминула і Україну. 30 жовтня (ст.ст.) 1917 року Українська Центральна Рада ухвалила основи законопроекту про вибори до Українських Установчих зборів. Третім Універсалом було призначено день виборів – 27 грудня 1917 року та день скликання – 9 січня 1918 року. Самі вибори проходили вже в умовах війни з більшовиками та не були закінчені. Вибори відбулися лише на вільних від окупації територіях у 171 виборчому окрузі (загальна кількість утворених округів – 301). Власне, усі чотири Універсали Центральної Ради були акцентовані на установчі збори. Перший та другий – на Всеросійські, а третій та четвертий Універсали – на Українські Установчі збори.

Західна-Українська Народна Республіка, від моменту свого утворення, також орієнтувалася на Конституанту. Українська Національна Рада у своєму Статуті, прийнятому у Львові 18 жовтня 1918 року, прямо називає себе Конституантою. 13 листопада 1918 року нею був ухвалений Тимчасовий основний закон, який передбачав скликання установчих зборів для прийняття Конституції Західної-Української Народної Республіки.

Більшовицька агресія, німецька окупація, війна та внутрішні чвари, поховали тоді усі надії на Конституанту українського народу – Народну Конституцію – Українську Народну Республіку (до слова – першу Народну Республіку у світі).

Концепція установчої влади була сформульована за часів Великої французької революції абатом Еммануелем-Жозефом Сійесом (1748–1836).

Згідно цієї концепції, установча влада первинна стосовно усіх інших влад – законодавчої, виконавчої і судової.

Установча влада є практичним і вищим проявом суверенітету – верховної влади народу, котрий, реалізуючи її через своїх спеціально і лише для цього обраних представників (установчі збори), приймає конституцію.

За формую скликання Конституанти – загальним волевиявленням, депутати установчих зборів отримують спеціальний (прямий) мандат від народу, який дає їм змогу і право брати участь у вирішенні питань прийняття конституції. Наявність саме такого мандата забезпечує найвищий рівень легітимності прийнятих у такий спосіб конституцій.

Головною ознакою Конституанти є легітимність – визнання народом її правомірності, законності дій та повноважень. Іншими словами – довіра громадян. Недовіра – нелегітимність – нівелюють Конституанту, по суті.

ЛЕГІТИМНІСТЬ (лат. legitimus – згідний із законами, законний, правомірний) – згода народу з владою, коли він добровільно визнає за нею право приймати обов'язкові рішення. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада спиратиметься на силовий примус. Крім того, легітимність – політико-правове поняття, що означає позитивне відношення жителів країни, великих груп, громадської думки (у тому числі і зарубіжної) до інститутів влади, що діють в конкретній державі.

На сьогодні, виходячи з мотивів прагматизму (читай – через страх перед власним народом) найбільш поширеною є практика прийняття конституції або внесення до неї змін парламентом. До цього, про людське око, аби надати основному закону більшої легітимності, може додаватися затвердження прийнятих парламентом рішень на всенародному референдумі.

Референдум прямо узгоджується з концепцією установчої влади, але не є прямим замінником Конституанти. Оскільки мова іде про великий за обсягом документ – конституцію, надзвичайно важливим є питання довіри до розробників основного закону. Тому референдум радше є логічним доповненням і продовженням Конституанти, «останнім легітимізатором» її дій та рішень.

Легітимність організації та діяльності Конституанти, як правило, має забезпечувати спеціальний правовий акт, який встановлює порядок проведення виборів її членів. Проте, наприклад, за умов системної політичної кризи – кризи довіри всіх до всіх, очевидно, можуть виникати сумніви щодо законності – легітимності самого цього акту.

За таких обставин важливу роль відіграє сам факт проведення загальних та демократичних виборів до установчих зборів. Верховна влада – суверенітет – належить народу: легітимізація Конституанти відбувається безпосередньо через її вибори та з моменту її обрання – внаслідок вільного всенародного волевиявлення.

Єдине завдання Конституанти – прийняття нової або зміна діючої конституції – основного закону.

Мета Конституанти – Народна Конституція – громадянський консенсус – громадянська солідарність – в ім’я гідності, свободи та розвитку – через встановлення справедливого закону усіма для усіх.

Нелегітимність нічної домовленості не уповноваженої для прийняття конституції Верховної Ради, яка закріпила владні права та пільги за собою без згоди народу,  визнав навіть Конституційний Суд.

Коли громадяни України примусять нинішніх керівників держави призначити вибори до Конституційної Ради, оберуть достойних довіри для прийняття закону усіх для усіх - тоді постане нова Українська Народна Республіка.

За текстом – В. М. Шаповал. Конституанта //cyclop.com.ua/content/view/1142/58/1/9/

Петро Петрович Гатальський

ЗАКОН - ДИШЛО?

До апеляційного адміністративного

суду Житомирської області

м. Житомир, майдан Путятинський 3/65

через Бердичівський міськрайонний суд

ОСКАРЖУВАЧ: Гатальський Петро Петрович .........

                                                  ВІДПОВІДАЧ:   Головне управління пенсійного фонду України

м. Житомир, вул. Ольжича 7

 АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА

на рішення суду першої інстанції

28 травня 2012 року суддя Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області розглянув в порядку скороченого провадження мій позов до Головного Управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області (далі – ГУ ПФУ) і постановив задовольнити його частково.

Суд визнав неправомірними дії ГУ ПФУ в частині недоплати з 24.05.2011 року щомісячної державної соціальної допомоги і зобов’язав нарахувати і виплатити її згідно Закону “Про соціальний захист дітей війни” (далі – Закон) за період з 24.05.2011 р. по 23.07.2011 р.

Суд аргументовано довів, чому ПФУ не платив в повному обсязі: нема коштів в бюджеті. Але не пояснив, чому обкрадав і грабує мене, не нараховуючи недоплачене у вигляді боргу. Норма 30% мінімальної пенсії не скасована, лише щорічно тимчасово обмежується виплата – де ж зберігається недоплачене мені, якщо не вкрадене?

Я зрозумів, що Конституційний Суд рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 зафіксував дискримінацію по соціальному і майновому стану в Україні: обмежувати надвисокі пенсії високопосадовцям навіть Верховній Раді зась (інформація ЗМІ), а зменшувати невеликі пенсії, не обіцяючи повернути недоплачене, можна рішенням і Кабінету Міністрів.

Зрозумів і “принцип законності“ КС: суддям заборонено керуватись в своїх рішеннях Конституцією і власною совістю, діяти мають лише за вказівками влади.

Я тільки не зрозумів, чому відмовлено у вимозі припинити обкрадання. Я не вимагав негайного повернення вкраденого, просив лише зобов’язати нараховувати відповідно Закону, а якщо коштів в бюджеті не вистачає, то НЕ ПРИВЛАСНЮВАТИ НЕДОПЛАЧЕНЕ, а визнати боргом. Визнана судом провина в порушенні Закону не повинна здійснюватись надалі. Законно було б повідомити, на якому депозиті зберігаються (як борг держави) вкрадені з 01.01.2006 року у мене гроші, а не примушувати мене судитись з державою за кожну привласнену нею мою гривню.

Я ставлю під сумнів відповідність Конституції ухвали суду. Дії ГУ ПФУ до рішення суду 23.5 2011 року можна було назвати крадіжкою (брали призначені мені державою кошти без мого відома), наступні ж дії по невиконанню Закону – це не заборонене судом Бердичева пограбування. 25 січня 2012 року воно узаконене рішенням Конституційного Суду.

Враховуючи викладене вище та зміст позову до ГУ ПФУ,

 ПРОШУ:

Скасувати частину постанови суду першої інстанції: ”В  решті позову відмовити”.

Задовольнити основний пункт моєї позовної заяви: “Зобов’язати управління пенсійного фонду України в Житомирській області через відсутність коштів в бюджеті, всю недоплачену надбавку зараховувати як борг держави мені, повідомивши мене особисто - на якому депозитному рахунку цей борг  буде зберігатись до появи у держави коштів.”

 “_30_” травня 2012 року

З повагою                                             Гатальський П.П.

 - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

27.11.2012 житомирський апеляційний адміністративний суд вислав мені ухвалу від 30 жовтня 2012 року. Розглядались дві апеляційні скарги - моя і відповідача. На пояснення відмови в задоволенні скарги відповідача суд виділив 8 абзаців, мені відмовлено без жодного пояснення. Ухвала оскарженню не підлягає.

Просив роз’яснень у прокурора – отримав відписки.Є відскановані запити та відписки не по суті , але вставити в цей текст не зміг - мало досвіду.

Суди замовчують, прокуратура відписується, Піскун (кандидат в лави ВР) відмовчався

Роздуми 9 травня 2012 року.

Мій батько не повернувся з війни, пропав без вісті. Мої звернення до архівів нічого не дали, навіть не підтвердили маминих розповідей. Випадково натрапив на сайт 44 гірськострілецької дивізії, де знайшов прізвище батька. З свідчень однополчан та вояків дивізії дізнався, в яких подіях брав участь батько під час приєднання до СРСР західних частин України та Білорусії, в яких умовах отримав поранення у фінській війні та як відступав від Закарпаття до Умані, де згинув без сліду 25 гірськострілецький полк разом з батьком.

Коли встановили державне Свято Перемоги, у мене питань не виникало. Пізніше я бачив людей, готових товкти пику іншому за неповагу до Сталіна. Свого часу і я не розумів, як можна виставляти Леніна нелюдським фанатиком. Інформація з різних джерел примусила запрацювати мій мозок в цьому напрямку, навчила  оцінювати  не лише те, що бажають сказати, а й те, для чого це говорять. Бидлом бути я не захотів.

Пана Резуна можна зневажати як зрадника, не сприймати єхидно-повчальний стиль його творів, але в професіоналізмі розвідника йому не відмовиш. Інформацію він вміє добувати і переконливо доводити, чого не скажеш про багатьох офіційних істориків, які складають підручники для школярів.

Я опрацював цю та іншу інформацію після 50 років, коли вирішив отримати вищу освіту. Мій патріотизм відсік владу від народу, держави. А як бути учням? Для них перемогу вождя комуністичної партії імперії Радянського Союзу над фюрером націонал-соціалістичної партії імперії Німеччини в боротьбі за світове панування  назвали Перемогою народу одної держави над ідеологією іншої держави. Це нагадує про  поєднання часу і простору у вислові армійського старшини: копати від забору до обіду. Перемога – це тимчасове свято сильнішого суперника, а якщо переможений народ живе краще за народ-переможець, то навіщо це словоблуддя? Діти не дурні, їх батьки їдуть на заробітки до переможених. Дітей силою не заставити вчитись, особливо тоді, коли шкільна програма для них важка. А вчити їх бути гідними батьками не завжди  є кому.

В одному з виступів я почув, що після 1945 року ми жили мирно. В Харкові, куди ми в 1964 р возили танки на капремонт, я чув розповіді про те, в якому стані танки поступали після подій 1956 року в Угорщині. Багато з моїх однополчан були в Чехословаччині 1968 року, “виконували інтернаціональний обов’язок” в Афганістані та інших державах. За чарчиною їх розповіді не такі, як ура-патріотичні офіційні. Вони дуже схожі на ті, що я прочитав на сайті дивізії, де служив батько. Примушувати силою інших – це ідеологія мирного життя?

Переможець завжди правий?

ЧИ ЗМОЖЕ СИЛА КОРИТИСЬ РОЗУМУ?

У кожного своє розуміння справедливості – як ставляться до його потреб інші, а як він сам.

Свою справедливість пралюди виборювали ще до появи у них розуму: що задовольняє потреби – справедливо, інше = ні. Розумні ватажки на перше місце ставили потреби своєї спільноти – ця справедливість не відповідала вимогам окремих осіб. Сильні – боролись, слабші – корились справедливості сильних. З розвитком суспільства ця проблема не зникала, ставала мрією слабких: кожному по потребам під захистом найсильніших, тобто богів, потім єдиного Бога, потім керівника найсправедливішої партії. Жоден мислитель не проминав цієї ідеї, усіх назв не перерахувати. В ХХ столітті почались чисельні спроби всіляких вождів побудувати держави за таким принципом. Різні партії запевняють, що лише вони спроможні втілити цю мрію. А практично відбувається все те ж саме: сильні виборюють СВОЮ справедливість для інших. В попередніх роботах (“Яка влада нам потрібна” та інших) я висловив ідею поставити над сильними періодичний дозований контроль розумних слабших. Я знаю, що жодну партію, що домагаються влади, така перспектива не влаштовує.

А може це і є рішення давньої проблеми: сила має коритись моралі розуму? На мій погляд, розумні люди, отримавши силу влади, частково втрачають через сп’яніння владою та людську жадібність можливість контролювати свої дії розумом.

Хто і як служить державі?

Мій однополчанин пізніше за мене звільнився з лав української армії з посади заступника командира полку і пройшов по конкурсу на посаду державного службовця  Він міг би ще й зараз працювати на цій посаді, здоров’я дозволяє, але... В приватній бесіді поділився, що відчував себе приниженим тим, що пенсія прапорщика, який зараз йде в запас, більше, ніж у нього, підполковника. Тому, поки можливо, перейшов на пенсію державного службовця – вона значно більша. А відповідальна робота в державній службі (на його погляд) була легшою за попередню військову. Хоча в бухгалтерії враховували те, що у нього пристойна пенсія, і тому різні надбавки держслужбовця у нього були мінімальні – але навіть це забезпечило йому пенсію, набагато більшу, ніж військова.

Однополчанин працював на ставку, я ж, вчитель, після скорочення кількості учнів працював на половину ставки, а зараз працюю чотири години на тиждень – аби не втрачати звичний стимул переборювати біль і відчувати себе потрібною людиною. Трудова книжка у мене з 1960 року, але можливості допомогти внукам мінімальні,  щось ще можу лише тому, що майже не витрачаю на потрібне мені лікування.

В Пенсійному Фонді державний службовець 11 березня 2011 року порадила подати на Фонд в суд за несплату пільг дитини війни. 12 березня 2012 року отримав ухвалу апеляційного суду: рішення міського суду про виплату заборгованості за період від дати за п’ять місяців до звернення (з 12 жовтня 2010р) по день суду (загалом за 7 місяців) виплатити, а далі не виплачувати - підтвердив. Мою вимогу платити пільгу надалі суд задовольнити не може. Дослівно: “Захист порушених прав, свобод та інтересів на майбутнє, які не відбулися в часі чинним законодавством не передбачено”...Ухвала оскарженню не підлягає.

(Це дійсно так? Оскаржити цю маячню в Україні не можу?)

Хто може пояснити мені це словоблуддя державних службовців - суддів: державні службовці ПФ винні, що всупереч закону не платили, але вони  й надалі можуть не  платити. Чому я не отримав відповіді на таке звернення до апеляційного суду:

“Я не ставлю під сумнів відповідність Закону ухвали суду щодо пропущення терміну для звернення до суду. Я не можу зрозуміти, чому не вважаються поважними причинами:

- неможливість самостійно розібратись у всіх суперечностях законодавства, які по різному регулювали право на 30% надбавку до пенсії,

- моя впевненість, що Верховна Рада і Кабінет міністрів приймали закони чи постанови, які не порушували (обмежували) мої права і не суперечили Конституції України,

- моє переконання, що Пенсійний Фонд нараховував та виплачував надбавку до пенсії відповідно до вимог Закону та Конституції України – мені, законослухняному громадянину.

Я завжди вважав, що формула “незнання Закону не звільняє від відповідальності за його порушення” стосується лише порушників, а обов’язком державних службовців є вчасне доведення норм Закону, який захищає, до тих, кому цей захист призначений державою. А якщо на час прийняття Закону не вистачало коштів, вони мали цю надбавку зараховувати як борг держави переді мною, повідомити про це мене особисто - на який рахунок він начисляється. Порушили закон вони, покараний за їх бездіяльність я.”

Я хотів, щоб мої внуки не чекали до своєї пенсії (як я до своєї) щоб отримати вищу освіту. Я. напівсирота, з хворою матір’ю не мав можливості молодим поступити в інститут, треба було заробляти на життя. Я ще встиг в 1992 році по конкурсу пройти на безкоштовне навчання і стати дипломованим вчителем. А зараз без грошей вищу освіту не отримати...

При недемократичному самодержавстві лікар Бланк та вчитель Ульянов працею лише на своїх посадах змогли  забезпечили своїм дітям можливість отримати пристойну освіту в платних навчальних закладах (Колодний. “Ленін без гриму”).

Я теж все життя до пенсії жив лише на одну зарплату... 3 роки отримував її за роботу в ливарному цеху державного заводу, потім 25 років військовим – як частина щита держави, далі – за навчання дітей в державній школі. Я на недоторканість вищих державних службовців не претендую: вони вибороли її в ніч на 26 червня 1996 року в змаганні з можливим референдумом, не про них зараз мова. Але чому ті, хто служить владі, більше захищені з пенсійного боку, ніж ті, хто служить державі, народу?

Яку державу будуємо?